1 І спогадав Бог Нояга і все живе і всяку скотину з ним у ковчезї, і навів Бог вітра на землю, і перестало дощувати. 2 І позамикались жерела в безодні і хляби небесні, і зупинився дощ із неба. 3 І вертались води з землі без перестані, і як уплило сто і пятдесять день, стала вода посякати. 4 І зупинився ковчег у сьомому місяці, на сімнайцятий день місяця, на горі Арарацькій. 5 І вбувало води більше та більше до десятого місяця, а в десятому місяці на первий день місяця стало видко верхи по горах. 6 І сталось по сорока днях, що відчинив Нояг вікно в ковчезї, що був зробив. 7 І випустив крука, і літав той сюди й сюди, закіль посякла вода на землі. 8 Опісля випустив голубицю від себе, щоб довідатись, чи вода спала з земного виду. 9 Та не знайшла голубиця відпочинку нозї своїй, та й вернулась до його в ковчег: бо вода поняла вид усієї землі. І простіг він руку тай узяв її до себе в ковчег. 10 І пождав ще других сім день, та ізнов послав голубицю з ковчега. 11 І прилетіла голубка надвечір до його, колиж се — оливний листок у неї в дзьобочку. І дознавсь Нояг, що вода уступила з виду земного. 12 І зождав іще других сім день, та й послав знов голубицю, і не вернулась уже до його тоді. 13 І сталось у шістьсот первому році на первий день первого місяця, що посякла вода на землі. І зняв тоді Нояг кришу в ковчезї, і споглянув, аж се — вид земний уже сухий, 14 А в другому місяці на двайцять сьомий день місяця земля стужавіла. 15 І рече Господь Бог Ноягові, глаголючи: 16 Вийди з ковчега сам і жона твоя і сини твої, і жени синів твоїх з тобою. 17 І всяку животину, що з тобою і всяке тіло від птаства і від скотини і з усякого лазючого поповза по землі повиводь із собою; і плодітесь і намножуйтесь на землі. 18 І вийшов Нояг і сини його, і жінка його, і синів його жінки з ним. 19 Усяка животина, всяке лазюче поповза по кодлах своїх повиходило з ковчега. 20 І спорудив Нояг жертівника Господеві, і взяв з усякої чистої животини і з усякої чистої птиці та й приніс у всепаленнє на жертівник. 21 І понюхав Господь любих пахощів, і рече: Не проклинати му вже більше землі за чоловіка; бо надих людського серця злющий з молодощів його; і не вигублювати му вже більш усього живого, як учинив. 22 Покіль земля землею, сійба й жнива, холоднеча й спека, літо й весна, день і ніч не перестануть.