1 Тим же, зоставивши початки Христового слова, ідімо до звершення, не кладучи знов основин покаяння від мертвих діл і віри в Бога, 2 науки хрещення, і положення рук, і воскресення мертвих, і суду вічнього. 3 І се зробимо, коли Бог дозволить. 4 Неможливе бо тих, що раз уже просвітились, і вкусили дара небесного, і стали причастниками Духа святого, 5 і вкусили доброго слова Божого і сили грядущого віка, 6 та й відпали, знов обновляти покаяннєм, удруге розпинаючих у собі Сина Божого та зневажаючих Його. 7 Земля бо, що пє падаючий часто на неї дощ, і родить билину, потрібну тим, хто її садить, приймає благословеннє від Бога; 8 а котра приносить терни та бодяки, непотрібна і близька прокляття, котрої кінець на спаленнє. 9 Ми ж надіємось по вас, любі, луччого і ближчого до спасення, хоч і говоримо так. 10 Не єсть бо Бог неправеден, щоб забути діло ваше і труд любови, що показали ви в імя Його, послугувавши і послугуючи святим. 11 Бажаємо ж, щоб кожен з вас являв таке саме стараннє про тверду надію аж до кінця, 12 щоб не були ви ліниві, а послідователі тих, що наслідують обітниці вірою і довготерпіннєм. 13 Обітуючи бо Аврааму Бог, яко ж бо нікого не мав більшого, щоб клястись, кляв ся собою, 14 глаголючи: „Істинно благословляючи благословлю тебе, і намножуючи намножу тебе.‟ 15 І так, бувши довготерпилив, одержав обітницю. 16 Люде бо більшим кленуть ся, і всякої суперечки між ними конець на ствердженнє, — клятьба. 17 У тому ж, хотівши Бог більше показати наслідникам обітниці незмінність ради своєї, посередникував клятьбою, 18 щоб двома речами незмінними (в котрих не можна обманити Богу) мали кріпке втішеннє ми, що прибігаємо (до Нього) приняти надію, що лежить перед нами, 19 котру маємо, яко якор душі, тверду і певну, і входить вона у саму середину за завісою, 20 куди предтеча про нас увійшов Ісус, по чину Мелхиседековому, ставшись Архиєреєм по вік.