1 Праведний вмерає, та й ніхто сього не бере собі до серця; і люде побожні забераються з землі, та ніхто й не думає, що се праведник заберається з світа, щоб не бачити ледарства. 2 Він відходить туди, де впокій; всі, що ходять правою дорогою, спочнуть спокійно на ложах своїх. 3 Приступіте ж, ви, до мене, діти чарівниці; ви, кодло перелюбників та блудниць! 4 Із кого ви глузуєте? проти кого роззївлюєте роти, висолоплюєте язики? чи ви ж не зрадливі діти, чи не кодло ложі? 5 Ви, що в блуді з ідолами потопаєте під кожним деревом розлогим, і бовванам діти заколюєте понад водою та під скелями щілястими? 6 В гладких каменюках над бурчаками твоя роскіш; вони — вони твоє щастє; їм то ти приносиш жертви ливні і другі жертви; чи мені ж за се не гнівитись? 7 На високій та видній горі своє ти поставляєш ложе, й туди підходиш приносити жертву. 8 За дверима й за лутками ставиш памятники-ідоли свої; одвернувшись від мене, ти обнажуєшся й підходиш; розстелюєш постіль, вишукуєш місце, змовляєшся з тими, котрі тобі любі. 9 Ти ходила й до царя* з пахущими мастьми, та все їх намножувала; ще ж слала й посли в краї далекі, та понижувалась як найглибше. 10 Утомлялась, блукаючи дорогами твоїми, та не сказала собі: „пуста надія!‟ ти все ще знаходила силу в руці своїй, і не впадала на силах. 11 Кого ж се злякалась ти, хто се тобі таким страшним здавався, що ти мені невірною зробилась, не думала про мене та й перестала носити в твойму серці? Невже ж перестала ти боятись мене тому, що я довго мовчав? 12 О, я покажу праведність твою і вчинки твої, та вони не вийдуть у користь тобі. 13 Як ти заголосиш, — чи ж поможе тобі збір твій? — та ж їх усіх понесе вітер, розвіє подих його; хто ж покладає надію на мене, той унаслідує землю, й посяде святу гору мою. 14 І сказав: Здіймайте, пробирайте, рівняйте дорогу, забірайте все спотичливе з дороги люду мого. 15 Так бо говорить високий, величній, вічно живущий, Святий на імя: Я живу на висотах і в святині, та й з тими, в кого дух сокрушен, в кого серце смиренне, щоб оживляти духа смиренних і додавати життя серцям сокрушених. 16 Не до віку ж бо я судитись буду, не вічно гнівитись, бо знемігся б передо мною дух і всяка душа, що я сотворив. 17 За гріх зажерливості його я гнівивсь і карав його, скривав лице моє й досадував; він же ж відвернувся й пійшов по дорозї за своїм серцем. 18 І бачив я дорогу його, та й сцілю його, і буду водити його й потішати його та й безʼутішних у него. 19 Я додержу слова: мир, упокій далекому й близькому, говорить Господь, — та й сцілю його. 20 А безбожні — як море розбурхане, що не може втихомиритись, і води його викидають каломут і грязиво. 21 Нема миру безбожним — говорить Бог мій.