1 О, коли б ти прорвав небеса й зійшов! гори б таяли від лиця твого, 2 Як від жару розтоплюючого, як від огню, що вода кипить від него, щоб імя твоє узнали вороги твої; від лиця твого задрожали б народи. 3 Як творив ти страшні діла, яких ми й не сподівались, і сходив униз, то гори таяли від лиця твого. 4 Од віків бо не чували, й до уший не доходило, та й ніяке око не видало иншого Бога крім тебе, що стільки вчинив би тим, що надіються на него. 5 Милостиво стрічав єси всякого, хто радо чинив справедливість, і про тебе думав на дорогах своїх. Та ось, ти прогнівився, за те, що ми з давна грішили, і як же нам спастися? 6 Всі ми породились — як прокажений, і вся праведність наша — як поваляна одежа; всі ми повяли, мов те листє, і гріхи наші, наче вітер, розносять нас. 7 І нема, хто б призивав імя твоє, хто б постановив твердо, за тебе держатись; тим то й сховав ти від нас обличчє твоє, та й покинув нас погибати в беззаконнях наших. 8 Тепер же, Господи, — та ж ти наш отець; ми глина, а ти творець наш, і всі ми — діло руки твоєї. 9 Не гнівайся, Господи, без міри; не згадуй до віку беззаконня наші. Глянь: ми ж усі — народ твій. 10 Он, городи святості твоєї стали пустками; запустів і Сион, та й Ерусалим спустошений. 11 Храм освящення нашого й нашої слави, де батьки наші тебе прославляли, згорів у пожарі, і всі дорогоцінності наші розграбовані. 12 Чи то ж іще й після сього будеш здержуватись, Господи, чи все ще будеш мовчати і нас без міри карати?