1 І відповів Йов і сказав: 2 Чув я доволі такого; гіркі з вас усіх потішителі! 3 Чи ти скінчиш вітряну твою мову? і що спонукало тебе таке говорити? 4 Вмів би й я так, як ви, говорити, як би душа ваша була на місці душі моєї; й я узброївся б на вас словами й кивав би над вами головою моєю; 5 Додавав би вам відваги язиком моїм, і рушаннєм губ потішав би вас. 6 Та чи я говорю, — не втихає мій смуток; чи перестаю, — він не покидає мене. 7 Бо він отсе вичерпав мене. Ти (Боже) спустошив всю семю мою. 8 Ти покрив мене морщинами в свідоцтво проти мене; знеможілість моя встає проти мене, винуватить мене прилюдно. 9 Гнів його розриває мене й лютує проти мене, скрегоче на мене зубами своїми; ворогом зиркає на мене очима своїми. 10 Роззявили на мене пащі свої; ругаючись, бють мене по щоках; всі змовились на мене. 11 Бог віддав мене беззаконникові, й в руки безбожникам кинув мене. 12 Жив я спокоєн собі, а він потряс мене; взяв мене за шию та побив мене й поставив за ціль собі. 13 Стріли його оточили кругом мене; він січе нутро моє без пощади, й пролив на землю жовч мою; 14 Пробиває в мені пролом за проломом, пре на мене, як велитень-воїн. 15 Веретище сшив я на тіло моє, й в порох занурив голову мою. 16 Вид мій почервонів від плачу, а на віях моїх тінь смертна, — 17 Хоч нема кривди на руках моїх, та й молитва моя чиста. 18 Земле, не закривай крови моєї, й нехай не буде (в тобі) місця жалісному кликові мойму! 19 Та оце свідок мій на небесах, і на висотах заступник мій. 20 Многомовні други мої! До Бога проливає сльози око моє. 21 О, коби то міг чоловік правуватись з Богом, як син людський з ближним своїм! 22 Та вже доходить мій вік до кінця, й я відходжу в дорогу, якою не вертають.