1 І повів Йов далій поважну мову свою й говорив: 2 О, коли б я був такий, як у тих місяцях, що минули, як у ті дні, коли Бог ще стеріг мене; 3 Коли його світло ще блищало в мене над головою, й я при світлі (ласки) його ходив посеред темряви; 4 Як в молодощах моїх ласка Божа витала понад наметом моїм; 5 Коли то Вседержитель був ще зо мною, а діти мої кругом мене; 6 Коли то дороги мої залиті були молоком, а скеля точила потоки олії! 7 Тоді виходив я, було до воріт міста*, й уставляв на майдані сідалище себі, 8 Хлопці загледять мене, й ховаються, старці встають і стоять; 9 Значні здержуються від бесіди й кладуть палці на уста свої. 10 Голос старшин умовкає, а язик прилипає до піднебіння в їх. 11 Ухо, що почує мене, вже й благословляє мене; око, що бачить мене, вже мене й величає; 12 Бо рятував терплячого, що голосив, і сироту безпомочного. 13 Хто погибав, того благословеннє приходило на мене, а серцю вдовиці подавав я відраду. 14 Я одягавсь у справедливість, а суд мій окрашував мене, мов мантиєю й вінцем. 15 Я був очима сліпому й ногами кульгавому; 16 Я був батьком убогим і всяку справу незнану розбірав я розважливо. 17 Злюці торощив я челюсті і виривав із зубів у його здобичу. 18 От і мовляв я собі: Вмру я в свойму гнізді й днів моїх буде много, як піску; 19 Корінь мій відкритий буде приступови води, й роси ночувати муть на галуззю мойму. 20 Слава моя не зостарієсь, а лук мій останесь кріпким у руці в мене. 21 Бувало, слухали мене, й дожидали мовчки поради моєї. 22 Слів моїх уже й не розбірали, слова мої капали дощиком на них. 23 Дожидали мене, й, як (земля) до опізненого дощу, отвирали роти свої. 24 Бувало, всьміхнусь до них — а вони й не довіряють; веселого лиця мого ніколи не омрячили. 25 Я назначав поступки їх, і засідав на передньому місці, та жив, ніби царь проміж своїм військом, як утішитель плачучих.