1 І повелів Йосиф старшому над господою його говорючи: Посповнюй людям торби пашнею, скільки винесуть, і повкладай кожному гроші в усьтє торби його зверху. 2 А чашу мою срібну вложи в торбу меньшому і гроші його за пашню. І зроблено по слову Йосифовому. 3 День заднився, людей одпущено, самих і ослят їх. 4 Вийшовши вони з городу, не відойшли ще далеко, як повелів Йосиф домозверхникові свойму: Гой! уставай, та вганяй слідом за людьми; наздожени їх і скажи: Так се ви платите злом за добро? 5 Та ж се кубок, що пє з його пан мій; він же й ворожбу ворожить по йому. Зло вдіяли ви таке заподіявши. 6 Наздогнавши ж їх, каже по наказу сьому. 7 Вони ж йому: Про що говорить пан добродій слова такі? Не таківські раби твої, не зроблять по слову сьому. 8 Ми ж тобі ті гроші, що познаходили в торбах у себе, вернули з Канаан землі: Як же б украли з дому в пана твого срібло чи золото? 9 У кого з рабів твоїх воно знайдеться, тому смерть, а ми будемо рабами панові нашому. 10 Він же каже: Нехай же й се, як мовляли, так буде. У кого воно знайдеться, нехай буде мій раб, ви ж чисті будете. 11 І метнулись, і скинув кожен торбу свою на землю, і розвязав кожен торбу свою. 12 І шукав, від старшого почавши, докіль дойшов до меньшого, та й знайшов чашу в торбі Беняминовій. 13 І пороздирали одіж свою, і навючивши кожен осла свого, вернулись у город. 14 Увійшов же Юда й браттє його до Йосифа в будинок, він же був там, та й попадали перед ним на долівку. 15 Каже ж їм Йосиф: Що се за діло ви вдіяли? Хиба не відаєте, що нема такого ворожбита, як я? 16 Каже ж Юда: Що відкажемо панові добродієві мойму, що промовимо? Або чим оправдуватись нам? Бог ізнайшов кривду в рабів твоїх. Оце ж ми раби панові добродієві нашому, і ми й він, у кого знайшлась чаша. 17 І каже він: Таку річ не мені вчинити. Той, у кого знайшовся кубок, буде мені раб; ви ж ідіте до панотця вашого не зайняті в неволю. 18 Приступивши ж до його Юда, каже: Благаю й молю тебе, пане добродію, дозволь рабові твойму промовити слова в уші пана добродія свого, і не прогнівись на раба твого; ти ж бо єси з Фараоном рівен. 19 Пане добродію! Питав єси в рабів твоїх словами: чи маєте отця або брата? 20 І промовили ми панові добродієві: Є в нас отець старенький і хлопя старощів його, а брат його вмер, він же один остався у матері своєї, і панотець улюбив його. 21 Ти ж мовляв рабам твоїм: Приведіте до мене, щоб я споглянув на його. 22 І відказали ми панові добродієві: Неможлива річ хлопцеві покинути панотця свого; коли ж покинув би панотця свого, умер би. 23 Ти ж промовив єси до рабів твоїх: Як не прийде брат меньший ваш, більш не бачити мете лиця мого. 24 Сталося ж, як прийшли ми до раба твого, панотця нашого, повідали ми йому слова пана добродія нашого. 25 Каже ж нам панотець наш: Ідіть, ізнов та купіте трохи збіжа. 26 Ми ж відказали: Не можлива річ ійти! Коли ж брат наш меньший пійде з нами, пійдемо; бо шкода вбачати нам у вічі мужа громадського того, як брат наш меньший та не буде з нами. 27 Каже ж раб твій, панотець наш, до нас: Ви знаєте, що двох уродила мені жена моя. 28 І один пійшов від мене, і казав я: Певно розірвано його на шматтє, та й не бачив його й досі. 29 Коли ж оце візьмете й сього від мене, і станеться йому пригода, зведете старощі мої в смутку на той світ. 30 Тим же то, як пійду я до раба твого, панотця мого, та хлопця не буде з нами? Душа ж бо його та звязана з душею малого, 31 Так станеться таке, що як побачить, що нема хлопця з нами, то певно й раби твої зведуть сиве волоссє раба твого, панотця нашого, смутком в землю. 32 Бо раб твій зробивсь порукою мойму панотцеві за хлопця, і ясив: Коли не приведу його до тебе, так нехай буду непрощений тобі до віку. 33 Тим же то буду тепереньки замість хлопця тобі рабом, а хлопець нехай іде з браттєм своїм. 34 Як бо мені йти до панотця, хлопця ж не буде зо мною? Не мушу вбачати лихої години, що побє панотця мого.