1 Коли було вирішено, що ми попливемо до Італії, Павла та інших ув’язнених передали сотникові, на ім’я Юлій, з когорти Августа. 2 Ми сіли на адрамітський корабель, який мав плисти до кількох міст Азії, і відпливли. З нами був Аристарх, македонець із Солуня. 3 Наступного дня ми пристали в Сидоні. Юлій добре ставився до Павла й дозволив йому піти до своїх друзів та отримати догляд. 4 Відчаливши звідти, ми попливли під укриттям Кіпру, тому що вітри були протилежні; 5 перетнувши відкрите море, що омиває береги Килікії та Памфілії, причалили до Міри в Лікії. 6 Там сотник знайшов олександрійський корабель, який плив до Італії, і посадив нас на нього. 7 Повільно пропливши багато днів, ми насилу дісталися до Кніду. Оскільки вітер не дозволяв триматися потрібного напрямку, ми попливли біля Криту навпроти Салмона. 8 З труднощами минувши його, припливли до одного міста, що зветься Добра Пристань, поблизу якого було місто Ласея.

9 Як минуло багато часу й плавання вже стало небезпечним, бо й піст проминув, Павло радив: 10 «Я бачу, що наша подорож буде з труднощами та великими втратами не тільки для вантажу та корабля, але й для нашого життя». 11 Проте сотник більше послухався керманича та власника корабля, ніж Павлових слів. 12 Через те, що пристань не була придатна для зимівлі, більшість вирішила відплисти звідти, щоб, якщо можна, дістатися до Фініка й перезимувати в порту на Криті, відкритому для південно-західних та північно-західних вітрів.

13 Тож як повіяв південний вітер, подумали, що досягли бажаного, і, піднявши вітрила, попливли вздовж Криту. 14 Та незабаром зі сторони острова зірвався ураганний вітер, що зветься Евракілон. 15 Він підхопив корабель, так що неможливо було протистояти, ми піддалися вітрові й нас понесло. 16 Підпливши до маленького острівця, що зветься Клавдою, ми ледве змогли втримати рятувальний човен. 17 Коли ж його підняли, намагалися канатами обв’язати корабель. Побоюючись, щоб не попасти на мілину Сирту, опустили вітрила*; і так нас понесло. 18 Наступного дня нас так сильно кидала буря, що ми почали викидати вантаж. 19 Третього дня ми власними руками викидали корабельне знаряддя. 20 Оскільки ні сонце, ні зорі не з’являлися багато днів, а шторм не зменшувався, ми втратили вже всяку надію на порятунок. 21 Оскільки давно нічого не їли, Павло став посеред них та промовив: «Люди, треба було послухати моєї поради й не відпливати з Криту, тоді б ви не зазнали такої біди та шкоди. 22 А тепер закликаю вас бути бадьорими, бо ніхто з вас не втратить життя, тільки корабель розіб’ється. 23 Цієї ночі мені з’явився ангел Бога, Якому я належу і Якому служу. 24 Він сказав мені: „Павле, не бійся! Ти повинен стати перед Кесарем. І ось Бог дарував тобі всіх, хто пливе з тобою“. 25 Тому, люди, будьте бадьорі! Я вірю Богові, і все буде так, як мені сказано. 26 Нас має викинути на якийсь острів».

27 Коли настала чотирнадцята ніч, нас усе ще носило по Адріатичному морю. Десь опівночі моряки стали припускати, що ми наближаємося до якоїсь землі. 28 Помірявши глибину, виявили двадцять сажнів†. Пропливши ще трохи, знову поміряли, і було п’ятнадцять сажнів‡. 29 Побоюючись, щоб не натрапити на скелясті місця, скинули з корми чотири якорі й молилися, щоб скоріше настав день. 30 А коли моряки намагалися втекти з корабля й опускали рятувальний човен у море, вдаючи, ніби бажають спустити якорі з передньої частини, 31 Павло сказав сотникові та воїнам: «Якщо вони не залишаться на кораблі, ви не зможете врятуватися». 32 Тоді воїни перерізали канати рятувального човна, і він впав у море.

33 Коли почало розвиднятись, Павло закликав усіх поїсти, кажучи: «Сьогодні вже чотирнадцятий день, як ви перебуваєте в очікуванні, нічого не ївши. 34 Тому прошу вас поїсти, бо це сприятиме вашому порятунку; жоден із вас навіть волосини з голови не втратить». 35 Сказавши це, узяв хліб, подякував Богові перед усіма, розламав та почав їсти. 36 Тоді всі підбадьорились і стали їсти. 37 А всіх нас на кораблі було двісті сімдесят шість осіб. 38 Як всі наїлися, то стали облегшувати корабель, викидаючи зерно в море.

39 Коли настав день, вони не розпізнали землі, але побачили якусь затоку з піщаним берегом, до якого вирішили причалити кораблем, якщо зможуть. 40 Відрізавши якорі, залишили їх у морі; водночас розв’язали канати з керма й, піднявши мале вітрило за вітром, попрямували до берега. 41 Однак, наскочивши на мілину між двома течіями, ніс корабля застряг і став нерухомий, а корму розбивало силою хвиль.

42 Тоді воїни вирішили вбити всіх в’язнів, щоб ніхто, випливши, не втік. 43 Проте сотник, бажаючи врятувати Павла, утримав їх від цього наміру. Він наказав тим, хто вміє плавати, стрибати першими та дістатися берега, 44 а іншим – рятуватися на дошках або на рештках корабля. І таким чином усі дісталися до суші.